Вчені Кембриджського університету остаточно довели, що схильність до повноти закладена в людині генетично. І що тепер нам із цим робити?

Дослідницька група Кембріджського університету під керівництвом професора Інес Баросо проаналізувала геном понад 150 тисяч людей і виокремила послідовність шести варіантів генів, які асоціюються зі збільшенням індексу маси тіла (ІМТ) – стандартним медичним показником, який розраховується за співвідношенням ваги та зросту. Раніше вчені вже припускали, що схильність до повноти має генетичну природу. Революційність відкриття Інес Баросо в тому, що для своїх досліджень вона зібрала найчисленнішу групу піддослідних, до того ж до неї входили не тільки люди з надмірною масою тіла (як це було в ранніх роботах на ту саму тему), а й ті, хто ніколи не відчував такої проблеми. Виявилося, що зазначені гени у певному ланцюжку взаємозв’язків зустрічаються у 79% випробуваних, і лише у 20% струнких.

Те, про що ми і так здогадувалися, виявилося реальністю: поки одна людина товстіє тільки від погляду на пончики, інша може уплітати їх безперервно і не додати ні грама. Але не поспішайте ритуально спалювати абонемент у спортзал та вставати під прапори радикального бодіпозитиву. Все не так просто. Звичайно, закладену в нас програму не можна змінити. Але все-таки 20% худеньких, які носять у собі гени повноти, стали винятком і не наборали зайвих кілограмів. Вчені ретельно досліджували спосіб життя цих «щасливчиків» і виявилося, що секрет простий: вони вели здоровий спосіб життя, потіли у спортзалах, займалися бігом і ставили собі розумні обмеження в їжі. До речі, серед них не виявилося жодної анорексички чи людини з іншими порушеннями харчової поведінки. Тобто генетика в даному випадку зовсім не фатум, а лише вирок для схильних до повноти людей працювати над собою в рази більше, ніж худощивим від природи.

А як же 21% піддослідних, які за задумом природи не мали схильності до надмірної ваги і таки увійшли до клубу товстунів? Тут також немає нічого містичного. Генетики наголошують, що схильність до харчового ожиріння може бути не лише генетичною, а й набутою: мозок може запустити команду до накопичення зайвих кілограмів як команду SOS, у відповідь на сильний стрес, тяжку хворобу, гормональний зрив. До речі, “гени ожиріння” взаємодіють із тими самими зонами мозку, які можуть самостійно запустити механізм набору ваги.

Але, можливо, шкідливі гени можна взяти і відключити, тим самим зробивши всіх людей ідеальними? Генетики не рекомендують. Тому що кожен ген (а тим більше ціла послідовність генів) відповідає не за одну, а одразу за кілька закладених у нас програм. Можливо, намагаючись «відключити» схильність до ожиріння, ми заодно «вб’ємо», наприклад, здібності до вивчення мов або музики або, того гірше, захист від вірусів або заблокуємо цілі ділянки мозкової активності. Поки точної відповіді на запитання, за що відповідає ланцюжок “генів повноти” у вчених немає, є лише припущення, що вони можуть бути пов’язані з абстрактним мисленням і вмінням відчувати смак.

Розшифрувати весь функціонал того чи іншого гена наука поки що не здатна. Але застосувати практично революційне відкриття генетиків можна вже зараз. Наприклад, у недалекому майбутньому можуть бути створені генетичні тести для виявлення схильності дитини до ожиріння ще в утробі матері, що потім допоможе скоординувати її фізичні навантаження та систему харчування. Створення нових препаратів, здатних генетично регулювати апетит і стимулювати метаболізм, вимагатиме набагато більше часу. Професор Баросо підкреслює, що подібні ліки потребують тривалих клінічних випробувань, оскільки вся повнота наслідків їх застосування може бути зрозуміла лише через кілька десятиліть. Так що, поки що, коректування нашої генетичної програми залишається сюжетом для науково-фантастичних романів.