
Формування гір зазвичай пов’язують із підняттям і стисканням земної кори. Однак глибоко під деякими гірськими хребтами відбувається протилежний процес: важкі породи в нижній частині кори стають нестабільними, відриваються від основи та занурюються в мантію. Разом із ними під землю може опускатися значно більша частина зовнішньої твердої оболонки Землі — літосфери.

Це явище називають літосферним «стіканням» або відривом щільного кореня (lithospheric dripping). Сейсмічні дослідження вказують, що воно могло відбуватися під центральними Андами та горами Сьєрра-Невада в Каліфорнії.
Нове дослідження науковців Стамбульського технічного університету, опубліковане в журналі Terra Nova, за допомогою комп’ютерного моделювання пояснює, від чого залежить масштаб цього процесу.
Як під горами утворюється важкий корінь
Коли континентальні плити стикаються, земна кора може потовщуватися до 60–80 кілометрів. Її нижні 20–30 кілометрів за певних умов перетворюються на еклогіт — породу, яка щільніша за навколишні породи мантії.
Подібні важкі утворення можуть залишатися й під вулканічними дугами після того, як магма піднімається з глибин. Водночас нижня частина давніх континентальних плит може бути хімічно збідненою і дещо легшою за гарячу мантію. Тому сама по собі вона не обов’язково занурюватиметься в надра.
Дослідники вирішили з’ясувати, чи здатен щільний еклогітовий корінь потягнути за собою навіть таку легшу літосферу.
Три сценарії занурення
Команда провела 18 комп’ютерних симуляцій із двома формами еклогітових утворень. Перша була товстою та компактною — 25 км завтовшки й 100 км завширшки. Друга — тоншою та ширшою: 10 км завтовшки й 250 км завширшки. Розміри обрали з урахуванням швидкісних сейсмічних аномалій, виявлених під Андами, Сьєрра-Невадою та Тибетом.
Моделі показали три можливі результати:
- Порода залишається на місці. Щільності еклогіту недостатньо, щоб спричинити занурення.
- Невелике «стікання». Еклогіт відривається та опускається в мантію, захоплюючи приблизно співмірний із собою об’єм літосфери.
- Велике «стікання». Разом із важкою породою занурюється фрагмент літосфери приблизно вчетверо більший за об’ємом.
Важливими виявилися і форма, і різниця щільності. У всіх випробуваних умовах тонке широке утворення залишалося нерухомим, тоді як товсте компактне могло занурюватися.
Якщо еклогіт був щільнішим за літосферу не більш ніж на 70 кг/м³ — приблизно 2%, — занурення не відбувалося. Для компактного утворення воно починалося за різниці щільності від 130 кг/м³, або близько 4%. Великі «стікання» виникали лише тоді, коли літосфера була трохи легшою за мантію. За інших умов процес залишався обмеженим.
Ці значення описують результати конкретних моделей, а не універсальні пороги для всіх ділянок Землі.
Чому процес може повторюватися
Симуляції також показали, що важка порода не обов’язково занурюється одним цілим. Вона може розділятися на частини й опускатися кількома етапами, спричиняючи повторні епізоди літосферного «стікання».
Це може допомогти пояснити деякі геологічні спостереження. Наприклад, у вулканічних дугах зафіксовані періоди активності з інтервалами приблизно 10–30 мільйонів років. У центральних Андах два етапи магматичної активності протягом останніх 20 мільйонів років пов’язували з повторним видаленням частин літосфери. Подібні процеси також припускали під Тибетом і в районі басейну Конья в Центральній Анатолії.
Однак зв’язок між такими епізодами та вулканізмом поки залишається гіпотезою. Моделі були двовимірними й не враховували плавлення порід, тому їхні результати ще потрібно зіставити з польовими та геофізичними даними.
Дослідження допомагає зрозуміти, чому в одних регіонах важкі глибинні породи залишаються на місці, а в інших можуть захоплювати за собою великі частини літосфери. Це важливо для реконструкції геологічної історії гірських поясів, вулканічних областей і континентів загалом.
21 