Початок шостої ранку. Дзвінок. Ще не встиг каву налити, а вже знайоме “у нас терміновий виїзд, хворий після операції, веземо з лікарні додому”. Київ ще дрімає, але ми — ні. Бо для нас, медичного екіпажу, день починається не з новин чи соцмереж, а з перевірки носилок, кисню і того самого вакуумного матраца, який рятував не раз.

Ми — не “таксі з носилками”, хоча дехто так думає. Ми — команда, яка відповідає за перевезення лежачих хворих у найскладніших умовах. Це не про водіння й навіть не тільки про медицину. Це — про уважність, терпіння, про вміння читати людину з одного погляду.

Перший виїзд сьогодні — чоловік 64 роки, після інфаркту. Важкий, мовчазний. Його дружина весь час поруч, тримає за руку, нервує. Підйому в ліфті нема — знімаємо з 4-го поверху вручну. Обережно, повільно, спілкуємось, жартуємо. Це не просто логістика — це маленький театр підтримки, де головна роль — зробити все максимально спокійно.

Перевезення лежачих хворих Київ — це як хірургія на колесах. Тут немає місця поспіху. Один незручний рух — і пацієнт відчує біль. Не передати словами, як важко тримати рівновагу, коли дорога вся в ямах, а в машині — тиша, бо людина боїться. Або соромиться. Або просто не має сил навіть говорити.

Наступна поїздка — бабуся з деменцією. Її веземо з дому в хоспіс. Це, мабуть, найважчі поїздки. Вони часто не розуміють, куди їх везуть. Запитують: “Це надовго? А ви хто?” І тут важливо бути не лише медиком, а й психологом. Посміхнутись. Не говорити “хоспіс”, а сказати: “Там буде зручно, тепло, медсестри поруч”. Бо слово “хоспіс” для когось — як вирок.

О третій дня ми їдемо через центр — веземо людину після ДТП. Пробка. 40 хвилин стоїмо на мосту. Але ми не нервуємось. Бо маємо все, що треба: монітор, тиск, кисень, крапельницю. Тож навіть у пробці пацієнт у безпеці. Але це Київ — і треба бути готовим до всього. Ми вже навчилися зазвичай передбачати, де буде затор, коли краще їхати, якими дворами можна скоротити шлях.

Іноді доводиться зупинятись, щоб рідні могли попрощатись. Буває, що їдеш і розумієш: це останній шлях додому. І в такі моменти хочеться зробити усе ідеально. Щоб усе було гідно. Тиша в машині, спокій, повага. Ми не просто возимо — ми супроводжуємо в дуже важливі миті життя.

Є й інші дні — коли ми веземо на обстеження, на МРТ, на хіміотерапію. І тут інше завдання — швидко, акуратно, але без надмірного нагадування, що людина хвора. Бо вона бореться. Бо вона хоче жити.

В кінці дня, коли повертаємось на базу, здається — день був довгий. Але жоден пацієнт не випав із носилок. Жодна родина не сказала “ви були байдужі”. І це — найбільша оцінка.

Перевезення лежачих хворих — це не просто транспорт. Це маленькі історії довіри. Це подяка в погляді, це сльози на щоках, це “дякую, що були поруч”. І саме заради цього ми щодня виходимо на зміну.

Київ, з усіма його маршрутами, викликами, шумом, уже давно став для нас робочим простором. Ми знаємо кожен в’їзд, кожен шпиталь, кожен вузький провулок, де треба вимкнути фари й тягнути носилки вручну. І в цьому немає пафосу. Є просто — робота, яку ми робимо від серця.